Психологиня пояснила, чому українці перестають ховатися під час тривог

На п'ятому році повномасштабної війни українці до багатьох її викликів мимоволі призвичаїлись. Попри небезпеку дорослі та діти продовжують гуляти в парках, ходити вулицями міста, працювати чи зустрічатись із близькими. Психологи пояснюють: така адаптація — природна реакція психіки, але вона має небезпечний бік.

Показовий приклад — парк «Наталка» на столичній Оболоні, одне з найпопулярніших місць відпочинку киян. 29 серпня тут сталася трагедія: внаслідок російської атаки «Шахедом» загинула дворічна дитина. Під час зйомок, як і тоді, у Києві була оголошена повітряна тривога, але на дитячому майданчику батьки і діти залишалися.

Андрій, який переїхав до Києва з Херсона після деокупації, каже, що його троє дітей звикли до вибухів. «Відносно звикли вже… Діти теж ще дома бачили, як склади рвуться. Це все було поруч. Діти вони ж іще молоді, вони дуже швидко адаптуються до всього. З ними легше, ніж з дорослими», — розповідає він. На запитання, чому родина не йде в укриття, чоловік відповідає: «Ми тільки вийшли погулять… Вони ж летять постійно… Скільки можна сидіти в укритті. Якщо бачу, що сюди багато рухається, тоді підемо додому».

Психологиня Олена Дацун пояснює, що тривога вже не завжди означає страх. «Це більше не втома, це швидше за все вже наша адаптація, бо психіка не може постійно боятися. А з іншої сторони, це певне такий показник нашої адаптивності до того, що ми живемо і вчимося жити вже під час війни», — каже вона.

Водночас ця адаптація має зворотний бік: люди перестають реагувати там, де це справді потрібно. «З одної сторони, це наш плюс, ми продовжимо жити и вчимося жити, а з іншої сторони, якраз, ми втрачаємо толерантність до небезпеки… Ми дійсно перестаємо реагувати, і це про виматування нервової системи, про те, що вона просто доходить до певного критичної якоїсь межі і вона просто перестає реагувати», — зазначає психологиня.

Щоб не дійти до цієї межі, Олена Дацун радить повертати собі хоча б маленьке відчуття контролю: смачну каву, додаткову годину сну, час із дитиною — будь-яку просту дію, яка повертає в «тут і тепер». «В першу чергу, пам'ятати, шо ви є у себе… зараз мені страшно, це нормально… А далі, що я можу для себе зробити?» — каже вона.

Навіть у бомбосховищі можна не просто чекати відбою, а малювати, читати чи просто говорити з дитиною, бо контакт із батьками — це теж опора. «Чим ти можеш заняти дитину? Чим ти можеш занята себе? Яку активну діяльність ви можете одна з одною зробити?.. Щоб повернутися в той діалог, в контакт з дитиною. Це важливіше значно», — радить психологиня.

Корисно заздалегідь продумати і звичайні маршрути: де можна сховатися, якщо дорогою пролунає тривога. «Мій маршрут обов'язково має складатися з розуміння, де, в який час, я можу сховатися в безпечне місце… І прогнозування — це якраз повернення до нашого звичного життя», — пояснює Олена Дацун. Важливо й планувати майбутнє, адже плани повертають відчуття життя, не обмеженого черговою тривогою.

Особливо уважними варто бути до дітей. Психологиня радить дивитися не лише на те, як дитина поводиться під час тривоги, а й на те, що відбувається після неї. «Питання не в тому, шо вона вже не лякає. Питання в тому, а шо ти хочеш, коли вона закінчується… Якщо дитина перестає мріяти і перестає бажати… Якщо вона змінила режим сну… в їжі, в іграшках, в стилю зовнішньому… Якщо це різкі зміни, тоді на це треба звертати уваги», — каже вона.

За спостереженнями рятувальників, є категорія людей, які свідомо не ховаються під час тривог, сподіваючись почути дрон і вже тоді сховатися. Речник ДСНС Павло Петров застерігає, що це хибна уява: «Я спілкувався зі свідками будинків, які воно влучало, вони просто не чули звук вибуху. По-перше, вони з дуже великої висоти починають планувати на ціль, по-друге, вони використовують інші двигуни, які майже не чутно, коли вони заходять на ціль. Тому треба розуміти, що це вже не працює, на жаль».

Не рятує й сподівання швидко втекти: на відкритій місцевості людина не має захисту. «В першу чергу небезпека через уламки, які несуть з собою… ДСНС завжди закликає людей не залишатися на відкритій території», — наголошує Павло Петров. Тож правило просте: не чекати вибуху й не виглядати, чи справді щось летить, а почувши сирену — прямувати до укриття і залишатися там до відбою. «Найбезпечніше місце — це все, що нижче рівня землі», — підсумовує речник ДСНС.

Між тривогами до місця, де загинула дворічна дитина, приходить пані Сніжана з онукою Мартою. Дівчинка розпитує бабусю, чому тут лежать іграшки та квіти. «Дитині потрібно пояснювати, хто нас напав… Хто з нами воює. А хто з нами воює? Росія. Росіяни», — розповідає жінка. Вона каже, що правила безпеки в родині не ігнорують і завжди йдуть в укриття.