Тор у серці: як слов'янка Юлія Ємець-Доброносова береже відчуття дому

Для Юлії Ємець-Доброносової Слов'янськ — це не просто місто на Донеччині, а справжнє «степове королівство», з яким вона пов'язана всім серцем. Попри те, що вона вже майже чверть століття живе в Києві, кожен обстріл рідного міста вона відчуває гостріше, ніж київські повітряні тривоги. Її «ендемічна» природа, як вона сама каже, не дозволяє їй відчувати себе повністю вдома деінде.

Дорога додому тепер змінюється щодня. Якщо раніше можна було доїхати потягом до самого Слов'янська, то тепер маршрут завершується в Барвінковому або Лозовій, а далі — автобусом розбитими дорогами. Вокзал у Слов'янську спорожнів, а на платформах замість метушні пасажирів — тиша. Проте місто живе: у Шовковичному парку, де колись познайомилися її бабуся й дідусь, досі доглянуті клумби, а на солоних озерах, де зустрілися її батьки, вода так само тримає на поверхні.

Юлія зізнається: страшніше за обстріли — думка, що місто можуть «поховати» ще до того, як воно фізично зникне. Вона протиставляє цьому спогади про літній Слов'янськ — із петровими батогами, полином, криками серпокрильців і запахом маринадів. Вона ходить знайомими маршрутами дитинства, збирає шматочки мозаїки біля зруйнованого авіаційного училища і слухає, чи не озветься замурований під площею ангел із легенди про знищений собор.

Окремим болем для неї стала загибель земляка-волонтера Олексія Юкова, який розшукував тіла загиблих воїнів. Її невидиме серце, як вона каже, «вкривається по краях крейдою і сіллю». Але саме ці зв'язки — з людьми, місцями, навіть із монетками, кинутими в озеро, — допомагають їй утримувати образ дому.

«Моє степове королівство в грудях розгортається так швидко, що там не лишається місця ні для якого іншого дому, крім Тора в серці», — підсумовує вона, згадуючи давню назву Слов'янська.