Життя на паузі: як українці обирають між домом, фронтом та еміграцією

Напередодні 35-ї річниці незалежності українці дедалі частіше опиняються перед непростим вибором: залишитися вдома, приймаючи війну як частину щоденного життя, або ж виїхати, рятуючи родини, але втрачаючи зв'язок із батьківщиною. Ракетні удари, мобілізація та відсутність виборів — це реалії, які формують нову буденність для тих, хто лишається.

Ціна кожного рішення висока. Для тих, хто залишається, це постійні обстріли та усвідомлення, що війна може торкнутися кожного. Для тих, хто виїжджає, — розділені родини та ризик поступової втрати зв'язку з Україною. Прикладом такого вибору стала 45-річна Ярина Яковишин, яка після серії ударів по Києву у 2022 році виїхала з трьома доньками до Канади, залишивши чоловіка та сина воювати.

«Зараз це мій найбільший особистий внесок у нашу незалежність», — пояснює жінка, яка щодня підтримує зв'язок із родиною через месенджери. Схожу думку висловлює і олімпійський чемпіон Жан Беленюк, який наголошує, що нинішнє покоління «має заплатити ціну за цю незалежність».

Водночас частина українців обирає протилежний шлях — повернення додому, щоб наблизити перемогу. Колишня інвестбанкірка з Нью-Йорка Вікторія Гончарук залишила кар'єру, пройшла підготовку на бойову медикиню і тепер очолює напрямок оборонних технологій у 3-й штурмовій бригаді. Вона переконана: «Для будь-якого українця найкраще, що можна зараз зробити для України, — це повернутися й знайти місце, де ви відчуваєте, що можете найбільше вплинути на ситуацію».

Однак таких добровольців стає дедалі менше. Війна виснажує, а серед бійців усе частіше звучить фраза «Воювати доведеться всім», яка дратує багатьох цивільних. Чимало чоловіків обирають інший шлях: за даними, які наводить Bloomberg, близько 1,5 мільйона чоловіків перебувають у розшуку за ухилення від мобілізації, а ще близько 200 тисяч військовослужбовців самовільно залишили частини.

Попри всі труднощі, є ті, хто не уявляє життя поза домом. 73-річна киянка Євгенія Олександрова ніколи не розглядала можливість покинути місто. «Це мій дім. Це моє місце. Я й тут не падаю духом», — каже вона, додаючи, що не засуджує тих, хто виїхав, особливо матерів із дітьми.

І ті, хто залишився, і ті, хто поїхав, сходяться на думці: навіть після завершення війни питання безпеки залишатиметься ключовим ще щонайменше два покоління. Як резюмує Євгенія Олександрова, головний урок 35 років незалежності — «більше не буде безтурботного життя з таким сусідом».