Еволюція кремлівських привітань: від визнання до заперечення України

Цьогоріч білоруський правитель Олександр Лукашенко привітав Україну з 35-ю річницею незалежності, згадавши про «віковічні дружні та родинні зв'язки» та побажавши миру. Він також висловив надію на відновлення співпраці між Мінськом і Києвом на засадах довіри. Попри цинізм такого привітання з огляду на роль Лукашенка в російській агресії, сам факт показовий: навіть союзник Путіна визнає 24 серпня святом української державності.

Історія кремлівських привітань до Дня Незалежності України демонструє разючу еволюцію. У 1990-х і на початку 2000-х Москва визнавала українську державу як факт. Борис Єльцин у 1997 році закликав «прокинутися і подумати, що зробив для України». Володимир Путін у 2001 році, перебуваючи в Києві, називав 10 років незалежності «історичною датою» і говорив про «братство» та спільне майбутнє двох європейських держав. У 2007-му він запевняв, що «зміцнення української держави відповідає інтересам обох країн». Навіть у 2011 році тодішній президент Дмитро Медведєв відзначав «зростання авторитету України на міжнародній арені».

Останнє привітання від Путіна надійшло у 2013 році, коли він високо оцінив «всебічний характер зв'язків» і нагадав про спільне святкування 1025-річчя Хрещення Русі. У тій риториці Україна поставала державою, а не «територією». Зміни почалися після Помаранчевої революції, коли Москва дедалі частіше пояснювала вибір українців «зовнішнім втручанням», а не демократичним волевиявленням. Це дозволяло Кремлю заперечувати суб'єктність України.

Після Євромайдану риторика остаточно змінилася. Москва назвала зміну влади «державним переворотом» і почала будувати образ України як «анти-Росії». У статті 2021 року «Про історичну єдність росіян та українців» Путін стверджував, що цей феномен тримається на «культивуванні образу ворога» під контролем Заходу. Ця схема, однак, зламалася: якщо українці самі не хочуть бути частиною «русского міра», міф про «визволення» не працює.

Саме тому 24 серпня стало для Кремля незручним днем. Воно нагадує про провал головного міфу: Україна виявилася не тимчасовим відхиленням, а реальністю, яку неможливо скасувати ні картами, ні ракетами. Якщо колись із Росії знову пролунають нормальні привітання, це означатиме, що там нарешті з'явилися люди, здатні визнати очевидне: Україна — це Україна.