Інформаційний фронт: чому зайвий страх шкодить нам більше, ніж загрози

Українські медіа активно обговорюють можливу загрозу з боку Білорусі: новий наступ на Київ, розбудову залізниці, перевірку боєздатності окремих бригад. Такі сценарії не можна ігнорувати, і Сили оборони мають їх відстежувати. Проте важливо, яке місце ця загроза посідає в інформаційному просторі порівняно з реальною ситуацією на фронті.

Наприклад, угруповання російських військ на напрямку Слов'янська та Краматорська значно більше за потенційні загрози з півночі. Коли ж у новинах пріоритет віддають білоруському напрямку, у людей виникає природний страх: «Боже, зараз росіяни знову підуть із Білорусі на Київ». Але навіщо пересічному українцю вже сьогодні проживати ситуацію, якої ще не сталося?

Кожна така згадка, кожне нагнітання, кожен черговий сценарій катастрофи може стати ще одним поліном, який ми самі підкидаємо в топку російської інформаційно-психологічної операції.

Окрема особливість Києва — концентрація медіа, телеканалів, політиків і блогерів. Тому кожна атака на столицю отримує величезний резонанс: її тиражують у десятки тисяч разів більше, ніж повідомлення про прильоти в Херсоні чи Харкові. Це природно, і шукати винних тут не варто. Але результатом стає загальний інформаційний фон катастрофи, тоді як Харків, Запоріжжя та інші прифронтові міста живуть у значно гірших умовах.

Важливо не плутати реальне зростання небезпеки з масштабом інформаційної реакції на неї. Коли людина постійно бачить повідомлення про балістику, реактивні дрони, можливий наступ із Білорусі та чергові сценарії ударів по столиці, поступово виникає відчуття темного тунелю без виходу. Звідси народжуються фрази «Київ розвалять», «ми не вистоїмо», «далі буде тільки гірше». Але подивіться на Харків — поранене місто, яке продовжує жити під постійною загрозою.

Це не означає, що потрібно применшувати загрози. Треба реагувати на повітряні тривоги, знати укриття, розуміти маршрути евакуації, усвідомлювати, що Росія розвиває засоби нападу. Але є принципова різниця між усвідомленням небезпеки і самодеморалізацією. За роки війни Сили оборони багато разів довели здатність виконувати завдання.

Наше завдання в тилу — не посипатися. Не тільки фізично чи економічно, а й інформаційно. Не проживати наперед кожен найгірший сценарій, не перетворювати кожну потенційну загрозу на неминучу катастрофу. Бо страх українців — це теж зброя, яку Росія намагається використати. І нам точно не потрібно самим допомагати їй цю зброю заряджати.