Після перемоги туристів буде море — і до цього варто готуватися вже зараз

Про це йдеться в авторській колонці, опублікованій з дозволу авторки. Спостереження за туристичними юрбами в Загребі та Скоп'є наштовхнули її на думку про те, як війна змінила сприйняття України ззовні.

За чотири з половиною роки вулиці Києва, Одеси й Львова відвикли від автобусів із мандрівниками, гідів із різнокольоровими прапорцями та груп, що розмовляють англійською, німецькою чи італійською. Дивлячись на туристів у менш знаних містах, авторка говорить про відчуття «материнської кривди» — мовляв, удома є на що подивитися, але через війну туди ніхто не їде.

Ізолювати Україну від очей звичайного західного відвідувача вдалося. Ідеться не про тих, хто приїздить у «гарячу точку» як кореспондент чи волонтер, а про людей, які мирно пізнають світ із путівником. Саме це знання про країну авторка називає важливим складником міжнародної безпеки: того, кого знають, важче вбити. Цей ресурс, на її думку, довоєнні десятиліття недооцінювали, а профільне міністерство фактично не працювало над ним.

Навіть попри те, що туристична галузь довгі роки залишалася непровітрюваною, а подекуди екскурсії в монастирях і храмах мали право проводити лише місцеві послушники, спроби Кремля фізично перекрити потік туристів в Україну не припинялися. Авторка нагадує про кампанію бойкоту Євро-2012, фільм «Стадіони ненависті» та інформаційний тиск, через який близько 700 тисяч європейців здали вже куплені квитки. Тепер, на її думку, зрозуміло, що це була спроба закрити реальну Україну від свідків напередодні запуску «проєкту Новоросія».

Тепер туристів відрізано війною. Це кепсько, визнає авторка, але є й плюс: за ці роки накопичилося чимало «культурних заготовок», на яких можна будувати нові наративи для нового покоління гідів. Вони поведуть туристів вулицями українських міст після перемоги — а їх «рине до нас море», і до цього слід бути готовими.

Прикладом того, як буває, коли не думати на крок уперед, авторка називає Північну Македонію. Там прем'єр Никола Ґруєвський у 2009–2014 роках, отримавши мільярди на реконструкцію Скоп'є, перетворив центр столиці на парк мегаломанського кітчу: копії Тріумфальної арки, Бранденбурзьких воріт і 180 гігантських пам'ятників. Ці споруди стоять у центрі буквально кожні 50 метрів. У 2018 році цього політика, якого судили за корупцію, не стало під вартою, але все збудоване ним залишилося на місці — його вже не знесеш.

Думка про те, скільки охочих сьогодні готується до розподілу коштів на повоєнну відбудову України, викликає в авторки гірке відчуття. Вона замислюється про потребу альтернативного уряду — не «під вибори», а «під програму».