Після року за кордоном: як війна змінила будні українців

Після року перебування за кордоном родина постійного представника України при ООН Андрія Мельника повернулася додому. Спочатку був Львів, потім — Київ. Дружина дипломата, кандидатка юридичних наук, зізнається: довго не могла написати жодного слова, бо зустріч із рідними містами виявилася надто емоційною.

Радість від обіймів із близькими одразу змішалася з болем — рік війни позначився на їхньому здоров'ї. У першу ж ніч у Львові пролунали вибухи, були людські втрати. У Києві тривоги майже щодня, балістика щоночі. Вражає, каже авторка, як люди після важкої ночі знаходять сили вранці виходити з дому, йти на роботу, пити каву — жити нормальним життям у ненормальних умовах.

Серед буденних розмов із перехожими вимальовується нова картина країни. Таксист Вадим помітив: раніше жінки гуляли з колясками, тепер за чотири дні він нарахував лише дві — натомість усі гуляють із песиками. Офіціант Саша з київського закладу розповів, що заклади підлаштовують графік під нічні обстріли: якщо вночі були удари, працюють із 10:00, а не з 8:00, аби персонал міг виспатися.

Лікарка дитячої лікарні зізналася, що намагалася виїхати до Німеччини, але за рік повернулася з дитиною — не змогла жити осторонь. Каже, що звикла до роботи, але боляче за дітей, у яких відбирають щастя дитинства. Інша лікарка розповіла, що вже третій рік родина не може знайти зниклого безвісти чоловіка її доньки. Помічниця директора однієї з установ прокидається щодня на автопілоті: чоловік загинув у Бахмуті, треба виростити дитину.

Продавці на стихійному ринку на Лук'янівці скаржаться на журналістів, які знімають їх без дозволу, не розуміючи, як важко людям виживати. Авторка зізнається: під час нічних тривог її накриває нестерпна думка про те, що кожен вибух може означати чиюсь загибель десь поруч. Це відчуття безвиході вона порівнює з Дамокловим мечем — тільки в міфі людина хоча б бачила цей меч.

Попри все, каже вона, у місті відчувається тиха лють, яка накопичує пам'ять про кожну смерть, зруйновану квартиру, кожну дитину без батька. Вона не кричить, а поки що співіснує з літнім сонцем, зеленими деревами, відкритими терасами та людьми з чашками кави.