Чи працюють українські установи розвитку: від «єОселі» до НУР

Коли ринок не справляється з викликами, держава зазвичай вмикає «насоси» — установи розвитку, які мають мобілізувати ресурси, міжнародну допомогу та приватний капітал. В Україні такі структури вже існують, але питання в тому, чи виконують вони свою функцію, чи просто розподіляють бюджетні кошти.

Із 1 січня 2026 року офіційно запрацювала Національна установа розвитку (НУР), створена на базі колишнього Фонду розвитку підприємництва. Закон визначає її як неприбуткову фінансову установу, яка має сприяти економічному розвитку та відновленню. На папері це близько до європейської моделі, де подібні інституції, як-от німецький KfW чи польський BGK, не просто видають дешеві кредити, а структурують проєкти, надають гарантії та залучають приватні гроші.

Проблема в тому, що українська система часто працює за старою схемою: держава виділяє кошти, установа запускає пільгове кредитування, гроші доходять до отримувача — і на цьому все. Це не розвиток, а простий розподіл ресурсу. У справжній моделі бюджетна гривня має бути лише першим внеском, а далі в ланцюг мають заходити банки, міжнародні фінансові організації та інвестори.

Показовий приклад — програма «єОселя». Вона могла б бути не лише житловою, а й регіональною політикою, допомагаючи переселенцям зі сходу інтегруватися в нові громади. Однак статистика свідчить про концентрацію кредитування в Києві та області. Тобто державна субсидія часто йде тим, хто міг би отримати ринкову іпотеку, а не тим, чиє переїзд дав би більший економічний ефект для громади.

Щодо НУР — закон прописує правильну модель другого рівня, тобто роботу через банки-партнери. Але виникає питання: чи не сповзе вона назад до роздавання коштів? Наприклад, для підприємств, які релокували виробництво з Харкова чи Запоріжжя, потрібні портфельні гарантії, покриття перших збитків і довге фондування на 7–10 років. Комерційні банки такі ризики не візьмуть, тож саме тут має працювати установа розвитку, а не просто компенсувати відсоткові ставки.

Експерти наголошують: держава має оцінювати не обсяг виданих коштів, а суспільний ефект — скільки створено робочих місць, збудовано житла, залучено приватного капіталу. Інакше підтримка перетворюється на постійну бюджетну залежність, а не на міст до ринку. Також потрібна єдина система установ розвитку зі спільним мандатом, щоб уникнути дублювання програм і неефективного використання обмежених ресурсів.

Зрештою, головне — перейти від логіки «кому дати пільговий кредит» до логіки «який ринковий провал ми усуваємо і скільки приватних грошей залучимо на одну державну гривню». Якщо цього не станеться, установи розвитку так і залишаться дорогими бюджетними розподільниками, а не інвестиційними насосами, які так потрібні Україні для відновлення.