Укриття в Україні: чому система цивільного захисту досі працює в режимі «пожежної команди»

Після чергових масованих обстрілів уряд знову доручає «перевірити всі укриття», проте на п'ятому році війни цивільний захист досі керується за принципом гасіння пожеж, а не системної роботи. Приклад київського метрополітену — показовий: під час нічних тривог тисячі людей змушені сидіти на холодній підлозі чи гранітних сходах. Навіть елементарне облаштування резервних потягів чи додаткових місць для відпочинку не зроблено, що ставить під сумнів здатність влади створювати нові об'єкти.

Юридична база для укриттів в Україні існує, але вона розпорошена та не має дієвих механізмів примусу. Кодекс цивільного захисту формально поділяє фонд на сховища, протирадіаційні укриття та найпростіші, але понад 60% цього фонду — звичайні підвали, які юридично прирівняли до захисних споруд. Закон № 2486-IX зобов'язав забудовників проєктувати укриття в нових будинках, проте він не вирішує долю 90% старого житлового фонду. ДБН В.2.2-5:2023 встановили вимоги до автономності, вентиляції та інклюзивності, але без санкцій за їх невиконання. Відповідальність розподілена між балансоутримувачами та органами місцевого самоврядування, що призводить до колективної безвідповідальності.

Офіційна статистика свідчить про глибоку кризу. За даними ДСНС та Уповноваженого з прав людини, в Україні налічується понад 66 тисяч об'єктів цивільного захисту, але понад 43 тисячі з них — найпростіші укриття без вентиляції, другого виходу чи автономного живлення. У Києві, де на захисні споруди щороку закладають понад 2 млрд грн, за 2025 рік ввели лише 3 нові об'єкти, а за перші п'ять місяців 2026-го — лише один. Особливо показовою стала програма закупівлі мобільних укриттів: Київрада виділила районам майже 483 млн грн, але через зірвані тендери та завищені ціни (4,6–5 млн грн за одиницю при ринковій вартості 1,78–2,82 млн грн) придбано нуль укриттів. Понад 450 млн грн повернули до бюджету, а на 2026 рік районні адміністрації навіть не подали заявок.

За містобудівними нормами, фонд укриттів має забезпечувати 100% покриття населення з розрахунку 0,6–1,0 кв. м на людину в радіусі 300–500 метрів. Для Києва це 1,8–3 млн квадратних метрів, або 5–6 тисяч обладнаних сховищ. Натомість місто оперує цифрою ~4,5 тисячі локацій, більшість із яких непридатні.

Поки прифронтові Харків, Дніпро та Запоріжжя будують підземні школи, а громади на Львівщині чи Тернопільщині ще у 2022–2023 роках встановлювали модульні укриття, у тилових Ужгороді, Луцьку чи Чернівцях панує «ілюзія безпеки». Місцева влада виділяє на цивільний захист символічні кошти, а фонд укриттів розширює за рахунок сирих підвалів. Сучасна балістична ракета долітає до Києва за 3–6 хвилин, до Львова — за 7–15, тому укриття має бути в радіусі 3–5 хвилин пішки.

Експерти пропонують ухвалити єдиний закон про фонд захисних споруд, стандартизувати мобільні закупівлі, автоматизувати доступ до сховищ (як в Ізраїлі, де замки розблоковуються автоматично за сигналом тривоги), провести цифровий аудит та жорстко контролювати бюджет. Поки цього не зроблено, система цивільного захисту залишається декларативною, а право громадян на безпеку — порушеним.