25 серпня 1768 року: як судили Максима Залізняка і що з ним стало далі

У серпні 1768 року російська адміністрація в Києві винесла вирок ватажку Коліївщини Максиму Залізняку. Його звинуватили в організації повстання, яке охопило Правобережну Україну і мало значний резонанс у всій Європі.

На відміну від свого соратника Івана Ґонти, Залізняк не був виданий польській владі. Оскільки він народився на території Гетьманщини, то формально вважався підданим російської корони. Тому саме російський суд розглядав його справу, і зробив це дуже швидко.

Вирок був покликаний не лише покарати, а й залякати інших. Залізняка засудили до биття батогом, виривання ніздрів, таврування розпеченим залізом на лобі та щоках — випалювали слово «вор», яке тоді означало державного злочинця. Після екзекуції його чекало довічне заслання на каторжні роботи до срібних копалень Нерчинська в Сибіру.

Покарання було вкрай жорстоким. Биття батогом у ті часи нерідко ставало смертельним, але для Залізняка зробили виняток — він мав вижити, щоб його понівечене обличчя слугувало нагадуванням, якою є ціна бунту проти імперської влади.

Однак дорогою до місця заслання сталася несподівана подія. 1 листопада 1768 року неподалік Охтирки Залізняк разом із кількома десятками закутих у кайдани побратимів спробував утекти. Каторжанам вдалося роззброїти варту, захопити зброю та коней. Але їхній тріумф тривав недовго — регулярні військові частини швидко наздогнали втікачів, і Залізняка знову схопили. Після цього конвой посилили.

Подальша доля Максима Залізняка невідома. Нерчинські копальні в XVIII столітті були місцем, де каторжани рідко жили більше кількох років. Імовірно, він помер там, загубившись серед безіменних братських могил вічної мерзлоти.

Проте історичне значення Залізняка виходить далеко за межі його особистої трагедії. Повстання гайдамаків, яке він очолив, спровокувало так звану Балтську кризу. Це дало Османській імперії привід оголосити війну Росії, що своєю чергою призвело до послаблення Речі Посполитої та її першого поділу у 1772 році.