Повітряна війна: чому доктрина генерала Дуе не спрацьовує

Президент Володимир Зеленський у липневому інтерв'ю Financial Times заявив, що небо визначить результат війни. Ця теза сьогодні є аксіомою і для України, яка намагається перехопити ініціативу в повітряному протистоянні, і для Росії, яка не поступається.

Дискусії про те, хто більше виграє від розширення повітряної війни, тривають. Одні вказують, що величезна територія РФ стає вразливою для українських далекобійних ударів, адже її неможливо повністю прикрити ППО. Інші нагадують, що Україна залишається вразливішою через перевагу агресора в ракетах, і навіть Київ не захищений від балістики. Є й думка, що Україна може винести військове виробництво в Європу, але цивільне населення за кордон не перемістиш.

У 2020-х і ми, і ворог виявилися старанними учнями генерала Дуе, який 1921 року опублікував книгу «Панування в повітрі». Він вважав, що перемогу можна здобути не на фронті, а масованими бомбардуваннями тилу, руйнуючи економіку та деморалізуючи населення. Однак історія неодноразово спростовувала цю доктрину. Бомбардування німецьких міст у Другій світовій не зламали опір Вермахту, Японію капітулювати змусила лише ядерна зброя, а удари по В'єтнаму та «війна міст» між Іраном та Іраком не принесли бажаного результату.

Досвід показує: повітряні атаки найефективніші, коли противник не готовий їх терпіти. Так сталося на Близькому Сході, де багаті країни Перської затоки виявилися не готові до страждань. Але ні Україна, ні Росія не є такою слабкою ланкою — обидві сторони розглядають цивільні втрати як неминучі.

Відмінність між нами — в інформаційній політиці. Україна, як Іран у 1980-х, активно висвітлює наслідки російських атак, що консолідує суспільство. Росія ж довго діяла за «іракською» моделлю, применшуючи шкоду від українських ударів. Іракський міністр Тарік Азіз у 1986 році навіть зазначав, що кров цивільних більше допомагає Ірану мобілізувати народ, ніж втрати на фронті. Проте Багдад обрав замовчування, аж до фальшивих пояснень вибухів.

Сьогодні російська парадигма тріщить: приховувати наслідки ударів стає дедалі складніше. Українська стратегія тиску базується не на сподіванні, що Путін пожаліє громадян, а на тому, що для нього важлива ілюзія контролю. Якщо ця ілюзія зникне, Кремль може піти на компроміси, але можливий і протилежний сценарій — Росія перейде до «іранської» моделі і воюватиме далі.

Не виключено, що взаємні повітряні удари взагалі не вирішать долю війни, і ключовим стане інший чинник. Але поки що жодна зі сторін не готова це визнати.